FANDOM


Ісландія
Ísland

300px-Coat of arms of the Icelandic Commonwealth.svg
17 червня 1944 — сьогодення


Flag of iceland 0 38975
Прапор Герб
Девіз
немає
Гімн
«Lofsöngur»

(Бог нашої землі)

Iceland (orthographic projection).svg
Столиця Рейк'явік
Грошова одиниця Ісландська крона
Площа 103 000 км²
Населення 334 252 (2016)
Форма правління Республіка
Ісла́ндія, раніше Ісля́ндія — острівна держава в Європі, розміщена у північній частині Атлантичного океану на Серединно-Атлантичному хребті. Вона налічує близько 325 тис. населення і має загальну площу 103 000 км².

Історія Редагувати

В далеких 1850-х рр. Ісландія була квазіфеодальною колонією Данії, як і протягом багатьох століть до того. Датська корона і лютеранська церква на двох володіли більш ніж половиною використовуваних земель, решта була поділена між небагатьма місцевими землевласниками, котрі формували місцевий правлячий клас і завдячували своїм багатством експлуатації дрібних фермерів-орендаторів. За законом, сільськогосподарські працівники були зобов’язані шукати цілорічну роботу на фермах і не мали права заводити сім’ї, поки не мали змоги підтвердити, що володіють незалежними засобами для існування. Боргова залежність була всюдисущою. І колоніальна влада, і місцеві землевласники були абсолютно незацікавлені у забезпеченні можливостей для альтернативної зайнятості, що гальмувало розвиток міст, а з рибних ресурсів Ісландії користалися в основному її сусіди. Вперта боротьба фермерів за свою землю була важливою складовою національно-визвольного руху кін. ХІХ ст., який також мав потужну культурну складову. Життя дрібних фермерів незабутньо описано у визначальному романі Галдора Лакснесса «Самостійні люди».

Незалежність від Копенгагена здобували поступово: самоврядування у 1904 р., суверенітет – хоч і зі статусом домініона – у 1918 р.. На початку двадцятого століття, після майже шестисот років іноземного панування, середній дохід на душу населення в Ісландії був майже вдвічі меншим від датського, а її соціальна структура залишалась найбільш феодальною з усіх північноєвропейських країн. Механізація і розвиток траулерів повільно почали відкривати нові можливості для сільськогосподарських робітників. [3] Рибальство почало домінувати в економіці, забезпечивши накопичення доходів в іноземній валюті, що призвело до розвитку зростаючого торговельного сектору, орієнтованого на імпорт. Це в свою чергу стимулювало розвиток нових видів економічної діяльності у містах: будівництва, сфери послуг, світлового промислу. Ісландський капіталізм від самого початку очолювала група всього чотирнадцяти сімей, широко відома як «Восьминіг», вона сформувала як економічну, так і політичну правлячу еліту. Окрім імпорту, «Восьминіг» контролював транспорт, банки, страхування і рибальство, а пізініше ще й поставки на базу НАТО. Більше половини століття вони складали більшість урядового персоналу і розподіляли робочі місця державного сектору та решту державних посад між членами своїх родин, котрі жили як новітні племенні вожді.

Міжвоєнний період став часом виникнення політичних груп, нащадки яких досьогодні змагаються за державні посади. На відміну від інших північноєвропейських країн, де соціал-демократичні партії зазвичай утримували гегемонію, в Ісландії при владі довго залишаласяконсервативна Партія незалежності (Independence Party), часто в союзі з меншою аграрною Партією центру (Centre Party). Значною мірою це є наслідком надмірного електорального представництва сільської місцевості, що визначено у Конституції, і за що Партія незалежності буквально вціпилась зубами. Менші, роздріблені і в той же час енергійні ліві завжди продовжували існувати десь поруч. Соціал-демократична партія початку двадцятого століття розкололася на прибічників Другого та Третього Інтернаціоналу. Радикальна Народна партія (Common People’s Party) формувала декілька альянсів з обома угрупуваннями, а в післявоєнний період різні соціалістичні об’єднання – Народний альянс (People’s Alliance), Союз лібералів і лівих (Union of Liberals and Left) – разом з соціал-демократами брали участь у численних недовговічних урядових коаліціях, часом навіть з тією ж Партією незалежності. Профспілки і фермерські кооперативи теж мали певну політичний вплив.

Після Другої світової війни економіка Ісландії ввійшла в період потужного зростання, який був наслідком поєднання кількох факторів: допомога за Планом Маршала пов’язана з існуванням великої військової бази США-НАТО; чималий обсяг експорту – зокрема рибних продуктів, благословенних високою еластичністю попиту за доходом, чим небагато видів товарів можуть похвалитись; а також дуже мале, високоосвічене населення з сильним почуттям національної ідентичності. Як наслідок, Ісландія почала процвітати: було створено «державу загального добробуту» за лекалами Скандинавської моделі бюджетно-податкової політики, а до 1980-х років було досягнуто і величини, і рівня розподілу наявного доходу, як в середньому по північноєвропейських країнах. Тим не менше, Ісландія все ще залишалась найбільш зарегульованою та клієнтелістською країною у порівнянні зі своїми європейськими сусідами: місцева олігополія домінувала (і створювала обмеження) як в економіці, так і в політиці.

Можна простежити пряму спадковість між квазіфеодальними структурами ХІХ ст. і модернізованим ісландським капіталізмом кінця ХХ ст. Політичні лідери поводили себе, як нащадки давніх патронажних родів, що контролювали доступ до праці і кредитів. Домінуючі партії ефективно управляли місцевими банками, що перебували у державній власності: Партія незалежності контролювала призначення і кредиторські розпорядження в Національному банку Ісландії, Landsbanki; Партія центру виконувала ту ж роль в Аграрному банку, Búnaðarbanki. Звичайні люди повинні були пройти через партійних чиновників для того, щоб отримати позику для купівлі авто або обміну валюти для подорожі за кордон. «Восьминіг» контролював медіа і приймав рішення стосовно високих призначень у державній службі, поліції і судах. Ринкові транзакції стали політичними і персоналізованими, оскільки робочі місця і кредити розподілялись із врахуванням взаємної вигоди. Владна мережа стала заплутаним павутинням залякування, низькопоклонства і підозр, просоченим маскулінною культурою, котра відзначала силу своєї волохатої правої руки.

В кінці 1970-х і на початку 1980-х років традиційний порядок похитнувся зсередини через нову неоліберальну фракцію, відому як група «Локомотиву». Вона вперше згуртувалась на початку 1970-х рр., коли студенти права та бізнес-адміністрування Університету Ісландії захопили контроль над журналом «Локомотив» для просування ідей вільного ринку та, не в останню чергу, для пошуку кар’єрних можливостей для себе без патронату «Восьминога». Після завершення Холодної війни їхня позиція посилилась матеріально й ідеологічно, оскільки комуністи і соціал-демократи вратили значну частину суспільної підтримки. Зокрема, майбутній прем’єр-міністр від Партії незалежності, Давід Одсон був помітним членом цієї групи. Одсон народився 1948 року і походив з середнього класу, у 1974 р. цього напористого бонвівана обрали радником до міської ради Рейк’явіка від Партії незалежності, з 1982 р. він був мером Рейк’явіка, і при цьому очолював приватизаційні кампанії – включно з продажем рибальських суден муніципалітету – на користь своїх соратників з «Локомотиву». У 1991 р. Одсон привів Партію незалежності до перемоги на загальних виборах. Він правив – таке слово підібрано не випадково – на посаді прем’єр-міністра наступні чотирнадцять років, наглядаючи за драматичним зростанням фінансового сектору Ісландії, перед тим як призначити себе головою Центрального банку у 2004 р. Невдовзі його «Локомотив» просунув Ґейра Хорда, міністра фінансів 1998-2005 рр., на пост прем’єр-міністра Ісландії.